Без сюжету

Карантин - то не дуже файна штука для мозгів: людисьок несе або в стан панічного психозу або в маніакальну веселість... Але, думаю, під час карантину виховується сила волі, бо з хати не дуже є куди втікати, тож треба навчитись мирно перебувати на обмеженій кількості квадратних метрів зі всіма своїми родичами...
У мене все спокійно: тато добровільно дивиться "Гаррі Поттера" (чим не ознака апокаліпсису? Раніше він його плутав з Горлумом і з телепузиками:))), мама розв"язує всі кросворди, які були у газетах за останні три роки. Ми з моїм бронхітиком (завтра йду його, любого, знимкувати на рентгені:)))  присвятили день перегляду футбольних матчів і попиванню молока з содою... Чим не рай? В хаті є лимони і часник, три "намордника" (спроба натягнути один з них на мого песика для профілактики псячого грипу успіхом не увінчався(((()).
... Коротше, швидше б то скінчилось!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Сьогодні мені наснився Тиціан... Завтра уві сні чекаю Фройда, щоб пояснив, до чого б це...)))

Страшно не люблю починати все спочатку... Якась жадібність всередині так і вреднючо скиглить залишити щось собі, зберегти в тій потаємній кишені, з якої завжди забувають повитягувати дрібнички перед пранням. Я - моральний Плюшкін... Знаю, що то зле... І знаю, що би подумав Чічіков, зайшовши в мою забиту моральним хламом свідомість.Ая-яй-яй...
Заздрю ентузіазму футуристів,які одним помахом руки могли закинути всі досягнення минулого в сміттєвий бак. А я зі своєю життєвою практичністю, яка доводить до сказу мрійників і максималістів, боязко завмираю перед кожною можливістю видерти заляпаний, списаний листок із зошита. Бо шкода...
Вийшло так, що генеральне моральне прибирання пройшло без моєї участі... От... Тепер Плюшкін сумує за старою підошвою і глиняними черепками))Але це, на щастя, правильно))

236 днів -  то дуже багато... Воно виявилось навіть довше, ніж ті декілька років, які були перед тим...
Класний дощ сьогодні, правда?)) Я тільки не можу пригадати, чи ти під нього потрапив... А я потрапила, прикривала голову газетами...По-дурному вийшло, правда? Звісно, що по-дурному))) Це ж в моєму стилі: вперше за 236 днів і обов"язково має бути по-дурному...
Той дощ загнав підлітків-акселератів з пляшками пива під густу крону дерева... Їм добре))) А нам нікуди не сховатись... В мене хоч газети є)))...
А в тебе не було нічого... Тільки руки в кишенях і смішне знизування плечима... Сьогодні воно здавалось іронічним.... Хоча, мабуть, здалося...
Я скучила. Чесно. І. Сильно.

Мені цікаво, чи пекли пальці в Діогена від гарячого воску... Може й ні, бо кажуть, у нього був ліхтар,а у мене в руках, складається враження, таки свічка... Бо пече... Ой, як пече... "Я шукаю Людину, але поки не зустрів її"... А з гарячого воску  поки можна ліпити фігурки... Літачки, квіточки, звірятка,... люди? "Шукай... Шукай..." 
Далі-далі... А далі що? Пішохідний перехід, тобі-зелене світло... А там... Вже зовсім близько водій, який, засліплений полум"ям твоєї свічки, не бачить нічого...
Від удару об його бампер вона гасне...Огидно... Бо красиво  - це, коли об лобове скло...  А так  - все банально розім"яте колесами... Нема свічки... Залишились лише обпечені пальці і воскова фігурка людини, затиснена в лівій руці... Буде куди встромляти голки? Буде нагадуванням того, що я зрозуміла циніків....

Все так просто... А я до потемніння в очах шукаю складного... Як пісок, крізь пальці пропускаю власне Щастя, щоб потім шукати його на дні океану... Знаючи, що не знайду його, бо не вмію не те, щоб пірнати, а навіть плавати... Чи мені страшно? Я не боюсь. Чи мені боляче? Я боюсь, щоб заболіло. Бо раніше... раніше моє Щастя було для мене знеболювальним, воно не приносило радості, лише закривало мені очі рукою, коли на екрані життя показували фільми жаху, затуляло мої вуха, коли тиша ставала занадто моторошною...Один раз я відпустила це Щастя, пір"їнкою його відніс далеко вітер... Воно повернулось сніжинкою на мою теплу долоню... Тепер я його піском  крізь пальці відпускаю у воду на дно.... Щоб... Щоб вже назавжди....Моїм Щастям бути важко... Тому я дозволяю йому відпочити... Прости мені, за те що хочу побути сама... І дякую...

Поки їла рогалик (сирний, то важливо:))), переглядала свої старі пости... Йой, то стидоба на мою майже сиву голову... Тут підійшла би заштампована фраза: "Фройд би плакав"... Хоча краще: "У Фройда би дах від радості поїхав"... Таке враження, що я - шизоїд з постійним депресивним психозом. Ну, але то неправда!!!
То, певно, зовсім ганебно з могу боку використовувати той ЖЖ як хустинку для сякання... Але що ж... Не люблю капати на "мозги" тим, що поруч. Страждає  бідний ЖЖ... Добре, хоч нечасто страждає...)

 

В мене так "горять" вуха,  що капець...))) В хаті зимно, сиджу в махровомі халаті, слухаю Gavin DeGraw і намагаюсь не звертати уваги на свої локатори кольору перезрілої тернопільської вишні... Кажуть, що то хтось бреше на мене... Ну то тре вже совість мати, товариші...

Світ - як бігова доріжка... Коли хочеш спинитись - він тебе просто скидає у безвість. Біжи! БІжи! З цинізмом і цікавістю чекаю, коли хтось захоче спинитись. Я просто хочу взнати, що буде далі, коли запротестуєш, пішовши в інший бік, зійшовши з бігової доріжки... Ніхто не хоче бути бунтарем?Всі грають за правилами... Я ще почекаю... Бо цікавість таки більша за страх.
Здається, що нашим світом граються як маріонеткою, смикаючи за мотузки людей, яких я люблю... Це не вони, це просто чиясь примха. Біжіть...

Жовте сонце і забуття у житі,
Болючий опік від ранкової роси,
Терпінням волошковим йдем умиті,
Благословенні гуркотом грози…
Шовк вітру холодом крізь скроні
Цілує темний оксамит душі.
Твоя душа у житньому полоні,
Моя – ще пише ці вірші.

Горизонт втопився в жовтому безмежжі,
Кінець початку став початком у кінця,
Як Вавилон весь світ, лише руїни вежі
Тобі й мені – дарунок до вінця.
Клятва вірності до крові ріже руки,
Ще міцно стиснуті – твоя й моя,
Дурман від жовтої пахучої розлуки
Ковтає та одразу труїться земля…

Я потону у сонці й морі жита.
Закрию очі, щоб не бачить берегів,
Закрию вуха, щоб хоча б убити
Твій стукіт серця, чари твоїх слів…
Зіпнусь на кінчики стомлених пальців,
Торкнусь до святості небес рукою,
Пообіцяй, прошу, ти житній бранці,
Що пригадаєш згодом лиш такою….

Я не люблю себе в віршах, бо бачу свою недосконалість... Тому називаю це не поезією... В жодному разі... Це просто трансформація думок...

Allargando…
Помалу завмираючи…

Спустила ноги з райських куполів,
У гріх шпурнула ореолом,
Молитву склала із лайливих слів,
Твоє ім’я таким же стало словом…
Цей Міст зітхань – не символ почуття,
Це витяг із контексту твого серця
Це крах життя на чвертьжиття,
Це білий прапор виграшного герцю…
Ось просто голий нерв, а не людина…
Сліпий, глухий, не здатен говорити…
Лише тремтить, тремтить він без упину,
Утверджуючи те, що хоче, хоче жити…

Сміялась гучно з псевдоатеїстів,
Із їхніх складених разом долонь
З підтекстів віри із безвірних змістів,
Із крапель страху, що у поті скронь…
Усі слова – це просто тиші муки,
Це вбрання маскарадне у брехні,
Гротескні танці  в виконанні звуків,
Хоч не Феміда я, й судити – не мені….
Життя уже не пише шрифтом Брайля,
Життя у піжмурки мене програло:
Бо ти сховався в чорноту провалля,
А я навпомацки… Узяла та й упала…
Не вниз…
А вверх…
До райських куполів…

 

Образливо, що вже тиждень дощ... Не було б причини на нього ображатись, якби я не підхопила застуду...І від того так зле, бо мені важко читати і писати... А навколо стільки паперів (видрукованих, писаних від руки, у вигляді книжок та періодичних видань), до яких треба взятись. Пригадуєш собі, що в в школі застуда сприймалась як маленьке щастя, тепер в дорослому віці - це кара небесна, хвилини дорогоцінного часу (якого ой як бракує), витрачені на сякання у хустинки і полоскання горла. Натягнула два светри і дві пари теплих шкарпеток, випила відро гарячого чаю... Моя собака моститься поруч, намагаючись мене зігріти:)) Такий собі живий рудий пояс з собачої шерсті, що вміє хропіти і гавкати))) Дурний в мене все-таки організм...

Добре, що є той, кому можна подзвонити і сказати: "Дуже погано... Прийди" і він прийде, не розпитуючи, керуючись єдиним словом: "Треба"... Він прийде, візьме з рук парасольку і мовчки йтиме під дощем, бо знатиме ( не питаючи), що тобі важко говорити... І коли ти спробуєш навести у своє виправдання хоч якийсь аргумент стомленим голосом, то він переб"є і скаже: "Не треба... Не пояснюй.... Колись потім...." Йому і колись буде не треба... твоїх пояснень про твоє життя, бо в нього є своє життя... Там тебе нема за винятком тих моментів, коли ти от так дзвониш і кажеш: "Дуже погано... Прийди".
Було б легше, коли б він хоч раз не прийшов... Сказав,що йому байдуже, що ти набридла... Бо ти знаєш, що то не любов, то навіть не дружба і не звичка, то не обов"язок, а якась дурна німа домовленість... Але ж ніхто не забороняв говорити!!! А він з тих, хто завжди мовчить... Вже три з половиною роки... А ти його колись образила... Сильно і навіть вибачення не попросила, бо про це недоречно згадувати... Бо, здається, коли згадаєш, то він може більше й не прийде... А то було б і добре, якби він не прйишов, щоб ти сама шпорталась додому по калюжах і щоб сама несла ту трикляту парасолю, щоб вміла заспокоюватись, рахуючи до десяти, щоб стала черствою...Але , бляха-муха, ти не згадаєш, а він знову прийде.
А ти дзвонитимеш рідше... Ти собі пообіцяєш... А потім... Потім стреш той номер з книжки і з пам"яті... Бо нема на Землі янголів, вони тільки на небі, отже на щось вона йому треба та дурна німа домовленість... Знати б на що...

Здалось би зняти короткометражку про наші маршрутки (знаю, тема заїжджена як "Золотые купола" на радіо "Шансон")... Я дивуюсь, захоплююсь навіть енергією деяких наших людей! Бо коли ти перебуваєш в процесі перетравлення "годинного вояжу по заторах" у позі "Руки догори, торба в зубах, ноги фіг зна де: і  чим я не Анька Безсонова?", то сили вистачає лише на те, щоб вдихати... і видихати суміш газів гордо найменовану повітрям... Нє, в одної пані ще є сила питатись в іншої пані: "Чи минулого літа було таке похолодання ото після Марії?", незважаючи на те, що вона отій самій пані-спеціалісту з метеорології обличчям приплюснулась до  тої зони тіла,  на яку зрання пшикають "Рексоною" ( сподіваюсь, що пшикають:))... І отак зав"язується світська бесіда...Після восьмигодинного робочого дня! Найгірше, що я не люблю отаких же світських розмов про "молодьож"... Особливо, коли "молодьож", сплюснута як шпроти в банці, висить над "старшим поколінням", тримаючись руцями за якийсь сантиметр труби... Ну, якби ви стояли, шановні, то б мали повне право і я б навіть покивала головою!!! Але ж сидите... Але нє, то треба сорок хвилин розказувати, що штани раніше підперезувались поясом на талії, а не звисали зі... п"ятої точки, а дівчата раніше вбирались літом " рукавчик на три чверті руки, спідничка на три чверті ноги" і не ходили голі, і що раніше не робили собі малюнків на шкірі, з якими стид вийти на люди... Такі речники правди життя не лише енергійні, але й безстрашні! Бо, чесно кажучи, я б такого не вимовила, бачачи, що наді мною нависає "хлопчина" у майці-сіточці, штанах, які, боюсь глянути вниз, може й сповзли із п"ятої точки, з наколкою на руці "Димочка" синім чорнилом і добре помутнілими очима, які фокусуються на зовсім різних речах в зовсім різних кінцях салону...
Ото енергія... І певно вдома ті пані не ходитиммуть, як сонні мухи ( і як я) з намаганям налаштувати свій організм на потенційну  домашню роботу, а вестимуть бурхливу діяльність, наставляючи "молодьож" на шлях істини і обговорюючи метеоситуацію з сусідками... А я, в порівнянні з такими "активістками", як батарейка за гривню біля "Дюрасела" за чотири п"ятдесят...((

Завжди стверджувала і стверджую, що не можна сперечатись з думкою людини, можна лише порівняти її зі своєю... Бо це частинка власного я, продукт, що зійшов з конвеєра над-,  під- і просто свідомості. А щодо враження... Його, напевне, можна лише вислухати... Бо давати оцінку чужій імпресії - безглуздя. ЇЇ можна хіба співпережити.
Не вірю, коли кажуть: хороше або погане враження, бо це тотожне - ніякому. Вірю, коли кажуть: сильне, болюче, обурливе, до сліз, до холоду у п"ятках, до почервоніння вух, до реготу....
Так-от, про враження... Є фільми, які роблять з мене цвяха, по якому б"є молоток.... Це не погано і це не прекрасно. Це сильно... Цвяхом мене робив "Політ над гніздом зозулі", розумово відсталий Ерні Грейп і от тепер Джим Керолл. Є багато ще фільмів про " голу правду життя", але не всі стають молотками і не всі викликають бажання, відкинувши будь-яку тактовність,повикидати з життя усі евфемізми. І замість того, щоб казати: "Він відійшов у кращий світ..." говорити: "Помер і його вже не буде ТУТ ніколи!". Так, не уникнеш вульгарності і того, що у когось червонітимуть вуха, але це вульгарність не заради вульгарності (як у певно 98% випадків), а заради відкидання всіх прикрас життя, відкидання ілюзії красивого запливу, що прикриває борсання з останніх сил.
Я не фаховий  кінорецензент, бо я не формую власної позиції, не можу дивитись спокійно, попиваючи каву... Я живу заради враження, заради емоції, заради того, щоб відчути або не відчути себе цвяхом. Навіть попри це я помічаю те, що б я зробила не так... Я б не вкладала туди своєрідних рудиментів хепі-енду у вигляді окремо винесеної моралі... окремого висновку... Мораль - це:  все від початку  і до титрів... Але враження сильніше...

Мене так сильно болить голова... Я вже повечеряла "Цитрамонами" з "Копацилами", а воно ніфіга... Ще й гудіти почало... Спроба полегшити страждання пацієнта шляхом мануальної терапії ледь не завершилась передчасною смертю мануального терапевта від кволих рученьок вищезгаданого паціента... Шість годин бігання на сонці і отакі наслідки... Я би зараз ту голову відкрутила і поставила перед телевізором дивитись Олімпіаду... А рученьки нехай пишуть матеріальчик... Але так не можна... Тому сиджу, сама себе жалію...(((

Пофарбувалась... Тепер я така блондинка, що всім блондинкам блондинка)) Залишається лише сподіватись, що я не вигорю ще більше на сонці(( Бо буде не дуже((

Вчора , роблячи огляд виставки живопису, зауважила, що я шукаю всюди чіткості, філігранності, того, щоб майстерність пензля було видно під мікроскопом, творення із затамованим подихом... Шукати таке в абстракції іноді дурниця)) Та я все одно шукаю.Дехто каже саркастично: "Естетка"... Та, що шукає логіки класики в постпостпостпост...модерні.Я не терплю (підсвідомо, звісно) візуального... нехлюйства. Може це тому, що багато років світ для мене був розмитим у прямому значенні і я засумувала за довершеністю кожної деталі... Тому й захворіла на кольори і текстури, на їхнє "підпільне значення"... Шукати у них характер, риси, емоції, - це не завжди добре, бо, читаючи щось твоє, жартують: "Ну і коли будуть барви?..."  А інколи чути на питання: "А чому саме це? А навіщо?" відповідь: "Просто так" навіть якось... незручно. Виходить, що це пунктик, бо треба сприймати світ часом очима світу...

Відчуваю себе нині справжнім поросям: не пішла на роботу (хоча якби заставила себе - то змогла б); сиджу й ухиляюсь від всіх можливих обов"язків... Порося я, коротше кажучи... яке сидить і забиває собі голову всілякою філософією...

Є велика ймовірність, що мене таки приб"є гладильною дошкою... Бо кількість травм нанесених цим агресивним побутовим предметом вражає... Нині от по голові дістала... Починаю вірити про те, що в речей є характер... і моя дошка, скоріш за все, ненормальна з маніакально-депресивним психозом...